Олекса Іваненко
КНИГА ВІТРУ
Шелест зів'ялого лисття
Спіймати себе за хвіст
Чи бика за рога
***
Проведи мене шамане лисою горою
Над вусттям Чортою,
Де спливає Либідь
Проведи мене шамане тима трьома ярами
Над відьомською рощею в бубен бий щотями
Над Русалчим яром мавкою зробися
У Долині мертвих з смерттю подружися.
Сам іди до світла та мене собою
Застели як небо застеляють зорі
Дай мені отрути, м‘ятної й хмільної
Я пізнаю щастя, з ним і кляте горе
Проведи мене лісом, виведи до річки
До Почайни сестроньки дай мені вклониться
І з гори високої, чорної та злої
Не дай мені взяти земленьки лихої
Проведи мене шамане, дай спокути душу
Залишити все погане на горі тій мушу
***
Ти пам’ятаєш, у залитим сонцем Києві
Ми бавились у рими та казки?
Я три рази вклонилася до ідола
А ти поставив свічку від журби
Ти пам’ятаєш меду різнотрав’я
Й солодкі поцілунки у ярах
Я ж пам’ятаю, що було кохання
Таке лихе і світле, як в останнє
Таке, якого більше в нас нема...
У Пустині, на пагорбах при лісі
Ти цілував мене та разом з тим
Ти не допетрав до якого біса
Зустрілися з тобою в місті цім
Ти пам’ятаєш нашу першу чвару
Та той букет із сушених квіток
Він був таким прочим. До нестями
Немов сюжет з твоїх мені казок
Ти пам'ятаєш потяги й дороги
Мільйони мегабайтів у листах
Я ж пам’ятаю соняхи й дух бога
Який злітав натхненням, музин птах
У Пустині на пагорбах при тому ж лісі
Пишу я ці рядки, як реквієм
Все що колись відбулось в цьому місці
Нехай потоне в пам’яті його старих дерев
***
Вони знайшлись у місті сталі та пісків
Де простір такий стиглий, аж червоний
Гіркий просолений червоний сніг
І дощ їдкий, рідкий та теж червоний
Серед подоби щастя та буття
Де трударі зітхають у трамваї
Вони зустрілися й немає вороття
Хіба любов на світі ще буває?
Над містом оксамитовий парує дим
Летить він вороном, примарою, драконом
Він позіхає разом з містом тим
Вона махає йому хусткою з перону
***
Кaлейдоскопом з пурпуроˊвих ромашоˊк
Злотава осінь пошепки минала
І я загублена, мов дикий реп’яшок
До твого божевілля прилипала
Мене котило полем з пелюшок
Та я не вірила у долю й поринала
У незабутній вир з твоїх казок
Які ще рідна бабця сповідала…
Так ніжно, і кульбаба на долонці
І ти вже зовсім рідний наче й друг
Десь зсохлий мак виблискує на сонці
На нього дивишся - плекаєш свій недуг
Багряне листя падає до скроні
І знову сумно, – кашемірова пора
Духмяне зело жовкне на газоні
І тліє разом з ним твоя душа
Воліє вітер – аромат шафрану
Розвіє сум, коли прийде зима
Хтось відкоркує клему від стоп-крану
Суцільне чорне й лязгіт від гальма
І пройде час: роки, віка, століття
І знову осінь й пурпурові ромашки
Він подарує їй сухе суцвіття
Лиш вічність буде знати, що то ми
***
Я зробила тобі амулет – на вічність
Я на нього пролила свою душу
Я закляла всіх духів й одвічність
Я твоя, вже й не хочу, а мушу
Я зрізбила тобі витинанку
Я на ній своїй кров’ю писала
Я віддалася мавці в серпанку
Я хотіла щоб тебе не чіпала
Я розшила тобі обереги
Я зашила у них свою віру
Я лягла тобі прямо у ноги
Я собі в тобі зрила могилу
***
Мені немає більше, що сказати
Не голосні мої вірші
Я мрію високо злітати,
Та ти не хочеш вірити мені
Я хочу бути музою й натхненням,
Шукати в тобі часточки себе
А ти мене частуеш тим варенням,
Що зветься разом, але це не те
І то не смуток, й зовсім не осуда
Лише емоції, планети та зірки
Ми просто зовсім різні, така смута
Чому б нам не розставити крапки?
***
Моє останнє полотно у Вашій пам’яті на вічно
На ньому кров замішана на молоці
Я зовсім юна, Ви хтонічний
Рука на сивій скроні - сльози на лиці
Моя остання рима разом з Вами віковічно
У цих словах-віршах безмежний рветься біль
Така земна, а Ви такий містичний
Дурман травою марить звідусіль
***
Сьогодні перший день зими
Я знов іду без капелюха
На київські зійшла горби
Радію та сумую відчайдуха
Сьогодні вечір без вина та без вини
Осонній день почався не з світанку
Тобою дихав той мороз й повітря ранку
Тобою буду дихать я аж до весни
Ти ніжний та жорсткий бо в тобі сила
В мені ж любові зараз аж за край
Чому між нами сталася та хуртовина
Невже життя завжди про щастя та печаль?
Сьогодні самий перший день зими
Моє пальто вкриває лупа снігу
Я думаю про тебе та про вітер
Який несе тобі мої пісні
***
Вересень такий солодкий
На вустах осені шепоче вітер
Ароматний дим багаття
Далеко розносить смак
Попілу зтлілого листя
Качур кряхтотить у камишинні
Й рясно вбрана в жовте верба
Цупке листя розкидає по долині
Земля чорна й туман над Стриєм
Осінь літо бабцею зробила
Та рум'янощока посміхає
І до долу щедрі урожаї сипить
Сонце тепле, наче обіймає
Колихає, присипає, любить
Зело, трави та туман, який застилає землю на світанку.
У цім різнороссі, різнотрав'ї бігає мавка. Як тінь туману, вона біжить боса й гола імлистим полем.
Повітря спите вологою. Напоєне ароматом полину та розмокшої деревини. Кар-кар-кар летять круки, чорні аж смолянисті. Крекочуть наче ворони.
***
Де співає вітер у імлистім полі
Де туман за краєм застилає гори
Там де мавка гола живе й спочиває
Там зоря вранішня на россі засяє
Де дівчинонька пісню заспіває
Як кохання своє втратить ще юна не знає
Карається серденько бо не помічає
Що листячко змокла з дерев вже спадає
***
Розвіяна попилом
Ароматом ванілі
Стікаю водою духмяною
Твоїм стиглим, дорослим тілом
У зорі ховаюся
З небом говорю
З себе насміхаюся,
Вже збожеволіла -
Тобою хвора
Розвіяна ладданим
Ароматом весни
Собі непідвладна я
Доля небесна
Час нескінченний
Звістка блаженна
У тебе вже є наречена
То я була зврочена
Знівічена й квола...
***
Щоб ти робила, як жити залишилось на пів року?
Субнівалася б, жаліла, чи раділа б сонцю новому?
Щоб ти робила, як зняті обмеження?
Немає ні тиску, ні рамок, перед очами безмежжя…
Щоб ти робила, та чи робила би щось?
Може б лежала в кімнаті порожній
Й дивилася в вічне ніщо…
Чи думки розглядала б з середини?
А може почала б малювати,
щоб відчути запах фарби й дотики пензля
А може до друзів пішла де сміхом дзвінким
та пирогами з вишнями пригощала б рідніших історіями?
Що може нічого б і не змінилося
Тіко планів поменшало б та спонтанності зібльшало
А що, як жити зосталось не півроку, а скажімо два тижні?
Чи звертала б ти до роботи, чи називала б тих рідних ріднішими
Чи писала б ти листи спомини, радістю сповна налиті
А може побігла б у поле, до стапеових улюблених квітів?
Чи на небо дивитися, тілом вітру торкатися
Голосно-госно пісню кричати, щоб до сонця звертатися
А що, як жити залишилось вже не день, а певно хвилину?
Що собі думка думає - жвава вона, чи млосно-мінлива?
А може й зовсім думки немає, а є тільки дихання
Стукіт сердця скроней торкається
Ритми життя бьють по сердцю відлигою
Й буття - єдине, налите, стверджене
Може смерть і для того приходить, щоб ствердити
Що роками проходить розсіяне, незавершене,
І занедбане чудосіями….
***
Досхочу напитись сонцем
Вранішня роса
Досхочу вдихнути вітру
Полем йде коса
Досхочу зігріти душу
Ватра запала
Досхочу, щосил хотіти
Як життя буя
Досхочу відчути простір
Завмирає час
***
Силою силеною
різнотрав'я маревом
Думою блаженою
та страху запалами
Сцілюйся зневірою
Й вірою впивайся
Стань жага цілющою
Віддайся й сховайся
Наче змій звивайся
У полоні тіла
Та Збережи душу
Хижа, хитра, хтива
Я з тобою розмовляю кріз простір, чи ти мене також чуєш я не знаю, але твої голоси плутаються у моєму волоссі
***
Коли всі шляхи передбачено
Остаєтьася тільки один
Й він правдивий
Коли всі думки передумано
Нелишається нічого
Так, це можливо
Коли сонце на захід,
А вітер на схід
Залишається стояти, дивитись
Коли в тебе зима за вікном
А десь в Індії літо
Одягайся тепліше,
щоб не хворіти!
***
Птахо, ти не летиш
Чого боїшся ти ріднесенька?
Ти дійсно ще наївна й юна
Та хто ж не падав, як злітав?
Усе мінливе й у польоті твому
Все змінитьмя, як тече час
Насиджені степи та стежки
Заміняться, спливуть старі в зовсім нове
Залишаться лиш спомином у сердці
Колишньої, минулої себе
Своє життя несеш з собою
Як цінність Я між свого я
Віч навіч - тиша, простір й гомін
Про те що сплило в небуття
***
Я й не художниця й не лірик, ні поет
Оговтана, отямлена та безталанна
У божевільній грі зі свинями в крокет
Програла бісер та здобула право
Безмолвна, бо боюсь своїх думок
Тремтять у скронях сумніви натхнення
У боязливих дуже важкий рок
Від себе їм нема благословення
Помішані, як фарби на палітрі
Вартовні сенси та мотив буття
Тоді летиш мов мізерна колібрі
У пошуках нектару - забуття
Спиваєш сенси, істину - до денця
А з того денця витріщає сум
Усе що було миле твому сердцю
Сьогодні божевільний, сором й глум
***
Зітхання, вічність, візерунки
Ці дні я дихаю лише тобою
Мовчання…
Душа відходить за лаштунки
Не хоче розум йти без бою
Навіщо, скажеш ти, навіщо?
Вірвалась, фуріє, в життя
Твоє кохання - голки хвої
Вічнозелене й колеться
Одвіку сповнена я снами,
Де поміж днів крокуєш ти
Між нами є, лиш наша тяма
Про те, що і немає “ми”
Вічно прекрасна, наче пава
Богиня, велич величава
І крихітка надламлена
До тебе йде твоя весна
***
Повертайся дівчинонько до свого зела,
До своїх трав
Повертайся любая, забувай про страх
Хай би як не стало - вічний твій вогонь,
Нехай роспалає лютий силу- не боронь
Хай до твого сердця, до душі пала
Нехай буйний рветься, демоном буя
З ним могутній вітер шурхотом реве
І зов’ялі квіті з серця забере
Вітер віє попіл спалених надій
Хай зосяє тоді зоря з твоїх мрій!
Повертайся дівчинонько до свого зела,
До своїх трав
Чи втримати воду, що сочиться крізь пальці?
Розрізнені…
В пітьмі забуті та розчинені
На осліп йдуть до
Вічно-натхненного
Животворчого
Життє-ствердного
Зневірені
У просторі бути приречені
Зречені
Блукають, лізуть, повзають
Безоднями,
До слова
Пристрастей, порасок, перемог
До натовпу та слави
Їх мертвий, божевільний Бог
Казав
Немає Бога
Людина має подолати
Не бути має, має стати
Прийдешній
Міра всіх речей
Ховайтеся, тримайтеся за нього
Кидайте в його чрево
Своє слово,
Й зароджуйтесь у ньому
В ньому ж гиньте
***
Думками ти десь на голгофі
А тіло гнеться ще
Твої думки здавались голі
Й те тіло вбране в хомутенця
Слова одвічне дзеркало печалю
В них правда
Це не про журбу
Ти наче човен на причалі
Що якорем припав до дну
***
Поклади мене в землю сиру
Споглядати зорі
Чорнеє небо дивитись наверх
Чорнеє море бачить зсередини
Відпусти мене за вітром, пусти по світу
Ловити сонячні промені
Багряним теплом напитись,
Прозорим повітрям надихатись
Знайди мене ніде й усюди
Я буду промовляти вустами осені
***
Я не люблю надхненного гламуру,
Та не люблю таких чоловіків,
Що бачать в жінці, лише секс
А не натуру
Та виділяють з гендерних меньшин
Мені огидні, ті, що лише з пихи
Народжують ідеї та думки
Не люблю й тих, які заради втіхи
Дарують поцілунки та книжки
Чомусь не розумію тих, хто прагне
Залишитись в сансарі назавжди
І вічності одпити, щоб забракло,
І в діжечці з багном знайти води,
Не хочу їх любити, бо не чесні
Та тих, хто судить, також не люблю
Залишу почуття свої делікатесні
На розсуд долі, та й собі черпну…
2014